Літературний дайджест «Тайнопис річок та озер у легендах і переказах»

Нас оточує напрочуд щедра і мальовнича природа. Наше зелене Полісся має безліч голубих річок і озер, лісових масивів, серед яких виділяються просто казкові місця. Рівненщина − край швидкоплинних рік та блакитних озер, предковічних, аж сивих легенд та народної мудрості. Тому, давайте ознайомимось з легендами та переказами про річки та озера краю.

Легенди про річку Горинь

І

В одній землі проживав князь. Померла в нього кохана дружина. Роки йшли, князь старів, а спадкоємця на велике багатство не було. Князя не любили навіть родичі, які все ж надіялись на його милість. Та він все лютішав, все частіше били людей у нього в дворі.

Ось-таки одружився він вдруге з молодого княжною з сусідніх земель. Зі сльозами йшла вона за нього. Але не, питали тоді в дівчат ні бідних, ні багатих, за кого вони хочуть іти. Скоро народилася в них дочка. Молода мати душі не чаяла в дитині. А князь лютував. Плакали від нього бідні, плакала і жінка, яка втікала від його погроз та лайок в тихі місця. Тільки дочка й тримала її на світі, висохла, змарніла, лише очі світилися безмежною любов’ю до дочки. Своєю люттю князь і загнав дружину в могилу. Дочка до того часу вже величенька була, та не успадкувала краси матері, лише серце мала добре і відкрите. А як померла мати, то люди ще не бачили, щоб хто так тужив. Обнімала, падала на труп матері, здавалося, збожеволіла. І після цього її кожний день можна було бачити на могилі покійної. Сидить у красивій одежі, схиливши голову, і тяжку думу думає. Навіть князь її не займав, а вже зовсім принишк, боявся доччиного напівбожевільного погляду.

Одного сонячного ранку проходив біля місця Горені (так звали дівчину люди за безмежну тугу) молодий хлопець із села. Очі дівчини зупинилися на красивому обличчі юнака. І в них промайнуло щось нове, і сама вона не знала, що це любов. З того часу виглядала його, слідкувала за кожним його рухом, при цьому негарне обличчя її ставало красним. Не втерпіла, перестріла його і сказала: «Кохаю». Гордо скинув голову хлопець, погляд його був погордливий. Та не зблідла, не злість майнула на обличчі Горені, лише посміхнулась і відступала, прощаючись з ним поглядом. А він зупинився, вражений. Яке принадне стало її лице, і посмішку її вперше бачив. Немов відчуваючи біду, юнак стиха окликнув:

Гореню, послухай.

Та вона вже не чула і, мов кізочка, метнулася вперед. Від швидкого бігу розлетілося воронням чорне волосся. Ось вона вже на березі ріки. Мить − і бурхлива річка поглинула біле княжне вбрання.

А другого ранку вода винесла її на берег. Усміхалась дівчина вперше після смерті матері. Князя вивели до дочки, глянув − одвернувся. Ця посмішка докоряла йому. З того часу річку назвали Гореня (зараз Горинь). А перед заходом сонця можна побачити юнакову постать на камені біля річки.

Гореню, Гореню! Вже мертвою причарувала ти молоде серце.

(Зап. А. Присажнюк від жительки с. Тучин Гощанського району Рівненської області Кравчук К. А.).

II

Це було в часи, коли на нашу землю напали монголи. Завоювали вони і ту місцевість, де зараз тече річка Горинь. Хан взяв у полон багато гарних дівчат. Серед них була вродлива, струнка, як берізка тоненька, з косою довгою дівчина, і звали її Горинь. Помітив дівчину хан і хотів зроби ти її своєю коханкою. Гайдуки привели Горинь до хана, але та попросила розв’язати їй руки. А коли розв’язали руки, вона, замість відповіді на запитання хана, вихопила ніж і вбила насильника. Горинь тут же закатували. У цей час юнак Случ зібрав таких, як сам, сміливків, догнав татар з думкою визволити свою кохану Горинь. Зав’язався бій. Сміливіше всіх бився відважний і вродливий Случ. Та ворогів було багато і вони розбили загін Случа. Загинув і Случ. Коли хлопець був убитий, то струмки крові його і Горині злилися і на місці їх злиття утворився початок ріки. Люди назвали її Горинь − по пам’яті вродливої, сміливої української дівчини.

(Зап. А. Присажнюк від жительки с. Клевань Рівненського району Рівненської області Лішкевич Н.П.).

III

Колись дуже давно, коли на наше село нападали турки і татари, на місці, де зараз протікає річка Горинь було лиш маленьке джерельце. Жила у той час красива і добра дівчина Горинь. Вона була сиріткою. У неї не було ні тата, ні мами. Ще коли Горинь була маленька, турки забрали її батьків у полон. Дівчинку сусіди встигли заховати у викопану яму прикриту соломою. Горинь сусіди врятували, але вона дуже сумувала за своїми батьками. Після цього Горинь забрала її тітка до себе жити. Усі люди в селі дуже любили і співчували бідній дівчині. Для кожної жінки і чоловіка Горинь була як донька.

Ще змалку Горинь дуже любила джерельце. Коли воно мутніло, то Горинь його прочищала. Як дівчині було сумно, то вона приходила до джерельця і враз заспокоювалась і ставала веселішою. Джерельце теж дуже полюбило дівчину. Коли Горинь приходила до нього то воно починало шуміти немов хотіло поговорити з нею. Джерельце і дівчина Горинь дуже полюбили одне одного і кожний день Горинь приходила до нього.

Одного разу, коли Горинь прийшла до джерельця, то дуже здивувалася. Воно почало бурчати, шуміти, плискати на дівчину. Горинь незрозуміла, що джерельце намагалося попередити її про небезпеку, що чекає на неї. І тут, немов грім серед ясного неба здійнялась чорна хмара пилу, то мчали кровожадні турки. Побачивши дівчину на своєму шляху, вони схопили її. Горинь пручалася, намагалася вирватись і вкусила одного з турків за палець. Той швидко дістав гострий меч і встромив його у її маленьке, добре серденько. І тут же струмком побігла кров із її серденька в джерельце. Воно почервоніло від крові. Аж ось ніхто цього не чекав джерельце почало бушувати, глибшати, піднялась висока хвиля і линулась прямо на турків потопивши їх. Цілий день було темно і сумно на дворі, лише на ранок розвиднілось і повеселішало. Навіть матінка-природа засумувала за Горинню.

Ось так пометилося джерельце туркам, за те, що вони вбили Горинь. А джерельце з того часу стало великою річкою і назвали її так само, як і дівчинку Горинь.

(Зап. учениця 6-Б класу ЗОШ І-III ст. с. Корост Галуха Ольга).

IV

Розповідають старі люди, що колись давно жила в одному поліському селі жінка. І мала вона доньку, ім’я у дівчини було дуже незвичним — Гора. Ніхто не знав чому її так назвали батьки. Але була вона дуже вродливою і доброю дівчиною.

Якось напали на село татари. Вони взяли в полон всіх молодих дівчат. Гора теж потрапила в полон. І коли їх вели до татарських ханів, Гора і ще одна дівчина вирішили втікти. Вночі, коли на небі не було жодної зірки, дівчата тихенько побігли в напрямку лісу. Але вороги побачили зникнення дівчат і рушили в погоню за ними. Гора бачила, що обом їм не втікти. Тоді вона розвернулася і побігла в іншу сторону, так, щоб її помітили татари. Але дорога та вела не додому. Татари наздогнали дівчину. Зі злості за непокору татари вбили Гору.

Вона лежала під тихим нічним небом, її волосся розтріпував вітер. Синя стрічка з русої коси раптом відлетіла вбік.

Незабаром на тому місці, де впала стрічка, з’явився невеликий струмок. З часом струмок перетворився на річку. На честь Гори річку люди назвали Горинню.

Ті часи давно минули, але люди і зараз пам’ятають про українську дівчину, яка не підкорилася татарам і не стала їхнею рабинею.

А річка Горинь біжить собі понад містами і селами Полісся. Радує нас своїм журчанням і красою.

(Зап. учениця 6-А класу ЗОШ І-III ст. с. Корост Титечко Людмила).

Григорій Дем’янчук

(Джерело: Войтович В. Степанський край. Історія та культура / В. Войтович . – Рівне: видавець Валерій Войтович, 2010. – С. 64-66).

Таємниця Нобеля

На півночі Волині розкинулось велике і дуже мальовниче озеро Небель (нині Нобель), вода якого завжди відбиває колір неба. В гарну і сонячну погоду воно вражає своєю голубизною, а в дощову і похмуру стає сірим і нагадує відблиск сталі. Часто це озеро сповивається густим туманом, від якого отримало свою назву − Небель, що дали йому мабуть німці-тевтони, які деякий час там хазяйнували. Небель в перекладі з німецької не що інше, як туман. Колись, в далекі часи, на півострові, що далеко простягався в озеро, стояла могутня, одноіменна з озером, фортеця, яка захищала землі Волині від ворожих зазіхань.

В тих місцевостях часто відбувались сутички з войовничими, спорідненими з литовцями, племенами ятвягів. Племена ці робили часті набіги на волинські і польські землі, і їх поселення сягнули далеко на південь, аж по Брест, а столицею їх стало старовинне українське місто Дорогочин. В кінці 13 століття ятвяги були повністю розгромлені тевтонами, які захопили частину їх земель. Самі ятвяги, що частково були асимільовані німцями, а більша частина − литовцями, зникли як народ.

Незадовго до своєї загибелі ятвяги намагались знищити фортецю Небель, що заважала їм просуватись в глибину Волині, але їх намагання розбивались вщент. Після декількох безуспішних спроб оволодіти фортецею влітку вирішили напасти на неї взимку, коли озеро вкриється товстою кригою. Це давало їм змогу взяти фортецю в лещата, як зі сторони суші, так і зі сторони озера. Діждавшись зими, ятвяги в кінці січня кинули всі свої сили на штурм твердині, але не могли добитися успіху. Залога Небеля мужньо оборонялась а під вечір зробила вилазку з усіх воріт і вступила в рукопашний бій ворогом. Кривава січа тягнулась до самої ночі. На зміну сонцю поле бою вийшов освітити місяць.

Знесилені цілоденним боєм, ятвяги не встояли під натиском фортечної залог; і почали відступати. В цей час сталось найстрашніше. Лід, нагрітий за день сонцем, не витримав тягаря воїнів, тріснув і провалився разом з ними Б безодню озера, але бій не закінчився. Досі на дні Небеля чути брязкіт зброї і крик людей. Бій не вщухає ні вдень, ні вночі. Все це можна почути в нічний час, коли човном виплисти на середину озера. Але мало хто відважиться на це. Навіть відчайдушні смільчаки, бо говорять, що Небель ревно береже свої таємниці і, щоб ніхто не почув відлуння запеклої битви, що точиться на його дні, вкривається густим туманом і котить високі хвилі, які неможливо човном подолати.

(Джерело: Андрухов П. З. Волинь в легендах і переказах / П. З. Андрухов. – Остріг, 1995. – С. 9-10.)

Річка Устя

Жила колись дівчина Устя. І була вона вродливою, роботящою. І ось закохався в неї один панич. А звався він Юрком. Але Устя не любила Юрка, а кохала вона Андрія. Одного разу дівчина зустріла Юрка, коли йшла по воду. Він освідчився їй у коханні, але Устя промовчала. Через деякий час Юрко засилає сватів. Устя напоїла всіх гостей джерельною водою, яка для немилих людей стала отрутою. І отруївся батько Юрка. Дуже розгнівався юнак і наказав Андрія віддати до війська, а дівчину втопити в річці. Відтоді річка зветься Устя.

Записала Людмила Проц

Князь-озеро

Було то за часів панської Польщі. Коли Україна була під гнітом місцевих князів і гнітом поляків.

Там, де річка Бобер впадає в річку Случ, були землі одного з таких князьків, налічувалося там майже 100 дворів. День і ніч змушував він кріпаків працювати на своїх землях, а хто не слухав, суворо карав.

Одного разу на Великдень князь зробив у своєму замку свято. Сумним воно було для бідних селян, які мусили робити у таке велике свято. Мабуть, Бог побачив людські страждання і вирішив покарати князя. Раптом задрижала земля і розкололася в тому місці, де стояв його замок, і все пішло на той світ, а на місці маєтку стало озеро. І стали люди називати це озеро Князь-озеро. Згодом цю назву отримало і село, яке стали називати Князівкою.

Записано від Володимира Івановича Осійчука, 1933 р.н., мешканця с. Князівка Березнівського р-ну Рівненської обл.

Козацьке озеро

Якщо трохи пройти за Березне в сторону лісу, а потім − перед лісом − різко повернути праворуч і пройти ще кілометрів зо два попід лісом, то можна вийти біля самотнього, з порослими осокою і травою берегами, озера.

Чудні легенди ходять про це озеро. Дух предків і віків наче застиг густим ранковим туманом над ним. І вода в ньому ніби червоним кольором іноді на сонці виблискує. Давно мене зацікавило відірване від світу і буття озерце, яке потонуло серед високих трав і поліських лісів і боліт.

Колись давно, вже й люди не пам’ятають, коли точно, та в часи, коли наше славне українське козацтво відбивало натиски ворогів, захищаючи Україну, біля Андріїва (колишня назва Березного), неподалік від річки, води якої мирно протікали геть під лісом, жменька мужніх людей намагалася відбитися від ворогів, яких уже почало нервувати оте вперте відстоювання свого життя й небажання здатися в полон − тобто стати на коліна. Козаки ж думали скоріше ввійти в ліс і тоді мали б вони велике полегшення. Раптом, будучи уже майже в лісі, герої почали відчувати, що вони надто вгрузають у землю − позаду було озеро… Шлях був відрізаний. Козаки відбивалися доти, доки прозора вода озера не проковтнула їх. Нехай славні козаки загинули, та все ж духовну перемогу вони отримали. Людей ніколи не залишала думка і згадки про озеро. Ще здавна на його берегах і в його глибині знаходили зброю козацьку, шаблі, люльки і ще багато історично цінних речей. На дні його покояться останки мужніх захисників нашої України.

Переказала О. Рачок

Біле озеро

Перша версія. Жив-був пан зі своєю панянкою. Вони жили у великому городи і були вельми багати. Город находився у тому місци, де зараз Біле озеро.

Панова жона була вельми злою видьмою. А недалеко од города протікала невеличка річечка. Одного разу пан пошов до річки та й утопився. Тоді пані сказала всім, що хто витягне єє чоловіка з річки, тому вона дасть вельми великі гроши. Люди витягли пана і принесли його до жинки-відьми, а вона заплатила їм великі гроши. Видьма була вельми сердита за те, що утопився єє чоловік. І почала заклинати це місце. І тут земля почала валитиса. Коли все закончилоса, то замисть города стояло хороше озеро, яке зараз називаєца Білим.

Записала А. Василевич від А. О. Булан, 1937 р.н., мешканки с. Рудки Володимирецького р-ну Рівненської обл.

Друга версія. Було це вже давно. Йшов Христос з Петром дорогою, а на тому місці зараз Біле озеро. А над дорогою село стояло.

Зайшли вони до однієї хати, та подарила їх. Зайшли вони до другої хати, та не подарила. Пішли вони з тієї хати. Йдуть вони, а за ними вже почала вода литися. Говорять, що потім тарілки спливали. Вода затопила все село. І так стало Біле озеро.

Записала О. Беллер від І. А. Федчук, жительки с. Рудки Володимирецького р-ну Рівненської обл.

Маріїне озерце

У невеличкому селі Копачів, що у Володимирецькому районі Рівненської області, є маленький ставочок, який люди називають Маріїне озерце. Люди говорять, що літніми місячними ночами там часто можна почути дівочий плач або схлипування. Старожили розказують, що колись давним-давно на краю села жила вже досить поважного віку жінка, яка мала надзвичайної вроди доньку Марію. Одного дня Марія пішла по воду до озерця й зустріла там молодого леґеня, який напував тут свого коня. З першого погляду хлопець вподобав дівчину. Він призначив їй побачення на наступний вечір, дівчина погодилася. Так вони зустрічалися вже досить довгий час.

Одного разу парубок освідчився дівчині в коханні й сказав, що ожениться на ній. Але про це дізнався батько хлопця й заборонив йому зустрічатися з дівчиною. Батько говорив, що він є син заможного селянина і йому не гоже водитися з бідняками. А про одруження не могло бути і мови. Хлопець не міг іти проти волі батька і, пересилюючи свої почуття, покорився. А дівчина кожен вечір приходила на побачення і чекала, але все було марно. Тоді вона вирішила, що хлопець її покинув, або знайшов собі іншу. І з того горя вона втопилася в озері. З того часу це озеро почали називати Маріїним.

Записано у 1991 р, Світланою Блищик від Устими Наумівни Саворони в с.Сопачів Володимирецького р-ну Рівненської обл.

Річка Горинь

Це було в часи, коли на нашу землю напали монголи. Завоювали вони і ту місцевість, де зараз протікає річка Горинь. Хан захопив у полон багато наших дівчат. Серед них була вродлива і струнка, як берізка, з довгою косою дівчина, яку звали Горинню. Помітив хан дівчину і захотів зробити своєю коханкою. Та коли слуги привели красуню до хана, вихопила вона ніж і вбила насильника. Дівчину тут -е закатували. У цей час юнак Случ зібрав таких же, як і сам, Пливців, наздогнав ворогів, щоб визволити кохану. Та не судилось, бо ворожі сили в кілька разів були більшими.

Коли ж Случ був убитий, то струмки його крові і Горині злилися воєдино, а на місці злиття утворилася річка, яку на згадку про сміливу дівчину нарекли Горинню.

Записала Людмила Олійник від Тетяни Прохорівни Ярош, 1929 р.н., у с. Вільгір Гощанського р-ну Рівненської обл.

Річка Іква

Було це в сиву давнину. Протікала по території нашого краю така собі річка, а на березі її було розміщено багато сіл. Жило в тих селах багато всякого люду. Жили вони собі й ніякого горя не знали. Займались господарством, ростили дітей. І велося так із покоління в покоління.

Аж ось надійшло лихо на всю блаженну землю. Дійшла до одного із сіл страшна звістка: всі села затопить річка, якщо не буде даний викуп. А викуп був надто жахливий: заплатити необхідно було людським життям. Довго сиділи люди й гадали, що ж робити. Всі хотіли жити, і ніхто не погоджувався на смерть. Та от знайшлась одна маленька дівчинка на ім’я Іква, яка сама згодилася врятувати народ від загибелі. І от Іква добровільно віддала своє життя заради інших. З того часу й пішла назва річки, яка протікає й зараз − Іква.

Переказала С. Муляр

Річка Молода

Тече в селі річка Молода. Колись вона була широка, повноводна.

У давні часи польський пан полюбляв забавлятися з дівчатами. Занапастить дівчину, та й кине. Ось побачив він якось молоду, красиву дівчину Настю. Настя була гордої і крутої вдачі. Було їй шістнадцять років. У селі, знаючи панські вчинки, старалися не попадати панові на очі. І коли панські слуги пішли шукати дівчину, то Настя сховалась від них в очереті біля озера. А коли панські собаки натрапили на дівчину в очереті, вона з розпачу кинулася в озеро. Вода затягла її тіло і перекрила джерела. Річка з часом обміліла і стала невеличким струмком. її досі звуть Молодою, а село − Молодаво. У цьому році розчистили джерела, з’явилося невелике озерце.

Записала В. Р. Сільніченко зі слів Тетяни Никифорівни Нестер. жительки с. Молодаво Дубенського р-ну Рівненської обл.

Озеро Засвітське

Давним-давно це було, навіть старожили не пам’ятають.

Був гарний весняний день − свята неділя. Веселе сонечко посилало теплі промені на землю, щебетали голосисті птахи, пробуджувалася від зимового сну природа.

Задзвонили церковні дзвони, скликаючи заклопотаних людей на службу Божу. Шість днів тижня важко трудилися селяни на поля V, а на сьомий, у неділю, всі поспішали до храму Божого. Один трудяга-чоловік не дотримувався, нехтував християнськими звичаями і вирішив цього святкового дня виорати ниву біля свого обійстя. Щиро молилися односельці в церкві, довго орав поле чоловік. Завершуючи роботу, раптом він побачив, що посеред поля почала прибувати вода. З-під землі било джерело і вода дуже швидко затоплювала ниву. Заклопотаний чоловік не міг нічого вдіяти, а вода швидко прибувала, підступаючи уже до будівель, а згодом − скрізь гойдалися голубі хвилі. За світ, під воду пішла садиба і все господарство, поле, навіть чоловік, що так трудився у неділю. З того часу утворене озеро, що серед лісу біля села Млини, люди стали називати Засвітським. Вода у ньому дуже холодна і кришталево-чиста, джерельна, а там, де стояла хата господаря − невеличкий острівок, мілина, тільки камені нагадують, що тут колись жили люди.

Записав Юрій Кудикович з уст Шкльоди Надії Герасимівни, 1915 р.н., у с. Нобель Зарічненського р-ну Рівненської обл.

Озеро Нобель

Дуже давно, коли ще людей було мало, послав Бог ангелів на Полісся, знайти місце для нової річки.

Пролітаючи над цим краєм, посланці врешті-решт приглянули гоже місце й опустилися на широкий піщаний пагорб, окутаний зарослими мочарищами. Коли вже було розплановане корито річки, розлетілись небесні вісники по околиці шукати землекопів. Довго їх збирали − аж на третій день, під вечір, знайшлись усі − молоді й старі, навіть жінки. Але перед нелегкою роботою вирішено влаштувати пир. І ось позносили, хто що мав: і напитки, і закуски − зібрались і почали веселитись. А під кінець пішли у дружній танець. Та велика сила люду так затупала, що земля вгиналась. Творила западини, із яких задзюркотіли численні джерельця. Вода уже пробивалась, йшла і йшла − і на ранок розлилось широке озеро, вдавивши ґрунт у глибінь. І назвали те озеро Нобель. А річці, яку прокопали від озера, дали ім’я Прип’ять, бо, мовляв, «прип’ята» до озера. Мальовничий куток села всі люблять і оберігають чистоту водойми. Озеро стало зоною відпочинку гостей села.

Записано від Олексія Максимовича Шкльоди, 1910 р.н., у с. Нобель Зарічненського р-ну Рівненської обл.

Річка Замчисько

На високому пагорбі з давніх-давен стояв високий старовинний, надзвичайно красивий замок. У ньому жили люди одного з найстаріших родів по всій окрузі. Люди чомусь завжди обминали це місце. Можливо, через страх перед незрозумілим. Жінки та й чоловіки цього сімейства вміли дуже добре лікувати травами, заговорювати хвороби, і всі гадали, що вони водяться з нечистим.

У гості до них ніхто ніколи не приходив. Настав час, коли в замку лишилися тільки двоє − брат і сестра. Коли вони померли (а сталося це в один день), ніхто до них не прийшов, нікого не турбувало, що їх більше не видно. Мертві люди не могли довго не бути похованими. Оскільки нічого лихого за своє життя не зробили, земля-матінка вирішила сама прийняти їх тіла в своє лоно. Замок повільно почав осідати, занурюватись у землю, і коли останній, найвищий шпиль сховався під землею, на цьому місці почало бити джерело. З кожним днем усе сильніше і сильніше. Згодом утворилася повноводна ріка. І оскільки вона витікала з місця, де стояв замок, люди назвали її Замчиськом.

Переказала Ірина Козакова

Річка Ревуха

Перша версія. Колись, ще в сиву давнину, коли всі жили у мирі та злагоді і раділи теплому сонечку, місячній нічці, дощику і всьому, що послав Бог, над нашим краєм лютувала страшенна буря з сильним дощем і вітром. Селом нісся брудний потік каламутної води, який змивав все живе на своєму шляху: хати, людей, худобу, виривав з корінням дерева, кущі. Все ревло і стогнало.

Старі люди говорили, що то вже кінець світу. Багато нещастя, сліз залишив після себе цей смерч. Та коли все стихло і зійшла вода, то на березі люди побачили річку. Вона була дочкою страшного ревучого потоку. І нарекли її Ревухою на згадку про померлих людей.

Переказала А.Чумак

Друга версія. Було це давно, коли чумаки в Крим по сіль їздили. Одного разу вони поверталися з півдня на кількох підводах, запряжених волами, везли сіль. Чумаки були стомлені важким мандруванням і погано слідкували за волами, які були не дуже ситі та жадали води. Воли йшли повільно, з них рікою лився піт. Але раптом на передніх підводах вони стали йти швидше, а потім навіть бігли так, що не можна було їх стримати. Вони почули шум води − ось у чому причина. Вони дуже швидко бігли якраз по тій дорозі, зі сторони якої був високий різкий обрив до джерела. Вони не могли зупинитися і всі попадали у глибоке бурхливе джерело і потопилися там. Місцеві жителі переказували, що то було дуже страшне видовище і те джерело клекотіло великим ревом декілька днів. Із того джерела брала початок річка, яку нарекли Ревухою, бо навіть від її води було чути рев волів.

Записав Д. Новак від А. А. Андреєвої, 1931 р.н„ жительки с.Хорів Острозького р-ну Рівненської обл.

Річка Устя

Перша версія. Одного разу на село Дермань напали монголо-татари. Жителі села встигли заховатися в лісі. А одна дівчина на ім’я Устя зі своїм стареньким дідусем не встигли заховатися. Татари захопили їх і пригрозили, що вб’ють старенького, якщо дівчина не покаже, де заховалися люди. Дівчина, не маючи вибору, погодилася показати і водила татар цілий день. Завела їх на болото. Коли татари зрозуміли, що вона їх обдурила, вони вбили дівчину і самі втопилися на болоті. А через деякий час на тому місці почало бити джерело. Дерманці і назвали цю річку Устею на честь юної рятівниці.

Записав Олександр Павлович Бухало

Друга версія. Колись мені розповіла бабуся про те, звідки пішла назва річки − Устя. У районі Басового Кута багато років тому був невеликий хутірець. Там жила гарна, як калина, дівчина. Була хорошою господинею, слухняною дочкою. Жив у тому ж селі пан, вгледів її та й закохався. Вирішив він якось заманити її силою, але вона чинила опір (відбивалася). Він хотів її зловити і зґвалтувати, але дівчина не витерпіла такого знущання і кинулася в глибоку повноводну річку. Саме цю дівчину звали − Устею, і з того часу цю річку називають Устя.

Записала Оксана Богданець

Річка Льва

Наукове розкриття змісту назви «Льва» ускладнюється тим що це водне наймення поки що вважається одиноким і може зіставлятися з допустимими спільнокореневими утвореннями типу Льваливиця (притока південної Случі), Левна, Левом, Левень (річки в басейні Дніпра, Десни, Прип’яті). З огляду на це, можуть бути два пояснення назви. Перша ґрунтується на давньоруському слові «лев» («лева») у значенні «лівий» («ліва») чи злий («зла»); друга бере до уваги прадавній корінь «лей», від якого пішло наше дієслово «лити», російське діалектне «лева» (води, потік, проливний дощ), «лиш» (калюжа, застояна у лузі вода). Йдеться тут про звичне утворення з суфіксальним «ва» («лей» + «ва», потім Льва), що, можливо, окривало думку.

Згідно з однією теорією, річка є наслідком льодовикових пустель на Поліссі. Про це свідчать великі, мальовничі скелі граніту на верхів’ї Льви, льодовикові дюни, що добре збереглися, болота та зарості азалії понтійської, яку ще називають жовтим родендроном та кавказькою трояндою, місцеві жителі − багно, багун, дряпоштан, і навіть дурне зілля. Те, що азалія росте на Поліссі, пов’язують з наявністю польодовикового фену − сильного південно-східного вітру, який пригнав її насіння з Кавказу на Полісся. Але повернемося до річки Льви, люди вже давно помітили, що вода в ній цілюща, бо здатна заживлювати рани. Причина − наявність у воді фосфору, йоду, брому, гліцерину. А ось жителька села Олександрівка розповіла мені, що значну частину узбережжя річки, поряд з її витоком, займав маєток однієї пані, яку називали пані Львовська, бо раніше вона жила на Львівщині. Тому місцеві жителі назвали річку Львою, на честь великої землевласниці. І таке буває.

Записано від Віри Никифорівни Коханевич, 1958 р.н., мешканки смт Рокитне Рівненської обл.

Чорне озеро

Було це давно. Жили в цьому краї чудові працьовиті люди. Вміли вони працювати, а коли прийде неділя чи свято − пісні, танці до упаду. Прийшла біда на Русь. Полчища татар перетворювали села на руїни. Жінки, дівчата і діти втікали в глибину лісу, щоб не потрапити до рук татар. Вороги привезли птахів сойок. Тільки сойки побачать людину, зразу кричать. Так татари стали ловити людей у лісах, безжалісно вбивали старих, дітей, знущалися з дівчат.

Одного разу татари зупинилися на ночівлю, раптом земля застогнала, задрижала і поглинула ворога. Так утворилося озеро. Вода стала чорною від вражої сили. Люди назвали це озеро Чорним. Минули віки, а назва так і залишилася. Хоча вода в озері стала чистою, але і в теплі літні дні вона прохолодна, ніби нагадує про ті страшні часи.

Записано від Віри Никифорівни Коханевич, 1958 р.н., мешканки смт Рокитне Рівненської обл.

Чорне і Біле озера

Серед мальовничих поліських краєвидів на північний захід від села Хміль розкинулися два озерця з дивними назвами: Біле і Чорне.

Біле озеро лежить трохи ближче до села, за півтора кілометра, його площа 3,3 га. Коли дивишся на нього, бачиш в його чистій дзеркальній воді небесну голубінь, ніби споглядаєш людську душу.

Чорне, площею 1,9 га, лежить трохи далі від села за 2 км. Вода в ньому жовтувато-іржавого кольору. Цей колір швидше від того, що тут є вихід болотних руд. Дивишся на нього і ніби поринаєш у чорну глибінь. Влітку озера манять до себе сільських хлопчаків і рибалок з навколишніх сіл. Цікаво те, що щука і окунь, яких вони виловлюють в Чорному озері, мають темний колір. Між озерами є канава. Старожили не знають, хто і коли копав її, але розповідають, що по ній сплавляли ліс до річки Вежиця, потім по Льві й далі…

Чому ж така протилежність у назвах озер? Колись давно жив у цих краях лісник і мав він сина-красеня. Високий, стрункий, веселої вдачі хлопчина. Дівчата з навколишніх хуторів аж мліли за ним. Вподобав юнак бідну дівчину Настю. Струнка, як берізка, гнучка, як верба, волосся біляве, розкішне, очі голубі, як небо. Гарна пара. Зустрічалися, мріяли про спільне життя. Та не судилося… Чорною хмарою налетіли вороги на поліський край. Стогнала, горіла земля. Старих і дітей вбивали, а молодих, дужих у полон гнали. Так до рук людоловів потрапили Настя та Іван. А у цьому ворожому таборі жила молода татарка. Приглянувся їй бранець Іван.

Одного вечора, коли загін із полоненими зупинився на ночівлю, Іван вирішив тікати, та чорна стріла ворога наздогнала його. Впав молодий парубок на землю, а біля нього схилилися в журбі дві дівчини: одна білява з голубими, як небо, очима, а друга − чорнокоса, кароока. Плакали вони, побивалися за молодим Іваном. Там, де падали Частині сльози, утворилося Біле озеро, а де лилися сльози татарки − Чорне озеро. На пагорбі, де лежав мертвий Іван, розвився дикий хміль. Як тільки сніг зійде, пагорб вкривається зеленим хмелем, ніби нагадує про того Йвана, за яким тужили дві дівчини-красуні. Звідси пішла й сучасна назва села − Хміль.

Записала Ірина Нечипорук від Петра Івановича Богданця, 1939 р.н., мешканця смт Рокитне Рівненської обл.

Велике і мале Почаївські озера

Одного разу Бог вирішив побачити, які люди живуть у селищі Почаїв, яке було розташоване на місці озера. Він переодягнувся у жебрака і вирушив у дорогу. Дорога була далекою. В село він прийшов дуже стомлений. Місцеві жителі навіть не привіталися з ним. Бог підійшов до одного будинку, попросив шматок хліба, але йому не тільки не дали поїсти, а вигнали з хати. Тоді Бог розгнівався і зробив так, щоб те село провалилося у безодню, а ту безодню накрили води озера. У наш час з озера випливають рештки речей. Вночі, якщо посидіти на березі, можна почути дзвін церкви і крики людей.

Записано від Марії Іванівни Богатько, 1934 р. н., мешканци с. Вербівка Дубровицького р-ну Рівненської обл.

(Джерело: Немиро М. М. Відлуння віків : Легенди, притчі, перекази, казки / М. М. Немиро. − Рівне : Видавець О.Зень, 2007. − 384 с.)

Instagram

This error message is only visible to WordPress admins

Error: No connected account.

Please go to the Instagram Feed settings page to connect an account.